Вміти слухати

В моїй душі безсмертний дух народів,

В моїй душі енергія століть...

Почнись, епохо чистих небозводів,

Епохо згоди, хліба і суцвіть!

Микола Вінграновський

Ми часто дискутуємо про те, чи вміємо вести бесіду, читати лекцію, оволодіти увагою аудиторії. На цю тему написано чимало книг, монографій, досліджень. І це правильно. Бо людину потрібно вчити правильно розмовляти з пелюшок. З дитсадка. З школи. Ми вже не говоримо про технікуми, університети.

Не можна сказати, що ораторським мистецтвом ми вже всі оволоділи досконало, тут ще треба працювати і працювати. Тому що соромно, коли сучасна освічена людина не вміє правильно висловити думку, не знає рідної мови. Але розмова сьогодні не про це. Про інше. Чи вміємо ми слухати?

Лектора, який, готуючись до зустрічі з нами, можливо, за рахунок безсонної ночі, перегорнув масу літератури для того, щоб глибше розкрити тему. А ми, замість того, щоб уважно вислухати, занотувати головні думки, щоб потім поміркувати над порушеними в лекції проблемами, сидимо з нудьгуючим виглядом і демонструємо свою байдужість. У кращому разі. В гіршому – розмовляємо з сусідами. І в залі стоїть такий собі мирний гул, ніби у бджолиному вулику. Щодо вулика, то картина ця в природі, наприклад, дуже приємна. Коли ж мова йде про взаємозв'язок – лектор і аудиторія, — то, хай пробачать нас ті, хто себе впізнає, мова йде, по-перше, про наше невміння слухати, по-друге – про нашу елементарну етичну неосвіченість. М'яко кажучи...

І не треба ображатися. Бо, поклавши руку на серце, кожний з нас, певно, знайде за собою такий грішок. Що ж, сумно, що він був, то ж хай більше не буде. Просто уявімо себе на місці того лектора (доповідача, вчителя) і зробімо висновки. Будьмо людьми уважними і вихованими.

Вміти слухати – це, знаєте, справді мистецтво. І ним потрібно оволодівати. І не тільки на лекції, уроці, бесіді.

На прийомі, коли до керівника прийшла людина з своїм болем, своїми проблемами. Можливо, вони здадуться йому не такими вже й важливими, можливо, саме сутужно з часом – вихована людина ніколи не образить іншу людину. Ту, яка до неї прийшла, а отже, сподівається на допомогу, пораду чи, що також цілком можливо, просто з вірою, що її уважно вислухають. Не образять неувагою.

У театрі, коли актор хоче донести до нас характер героя, на концерті, коли з сцени лине музика, яка – при вмінні слухати – полонить душу, принесе ні з чим незрівнянну насолоду.

У лікаря, який приймає хворого. Хай не пише він в ту хвилину непотрібного хворій людині паперу, а вислухає, дасть пораду, щоб людина бачила – їй співчувають і обов'язково допоможуть.

У магазині, коли туди зайшов покупець, а продавець... Хай не розмовляє з подружками, не дивиться байдужими, а часто й зневажливими очима на покупця. Хай дасть зрозуміти, що для продавця він у ту хвилину найприємніший гість, людина, яку за всяку ціну потрібно обслужити, допомогти якнайефективніше витратити зароблені ним гроші.

Просто в розмові. Двох дорослих – колег, знайомих, друзів. Коли ви розмовляєте, хай ваші очі з увагою і щирим прагненням зрозуміти зосередяться на обличчі вашого співрозмовника.

Згадаймо в цю хвилину, що вихована людина ніколи не переб'є співрозмовника, не обірве його, дасть до кінця висловити свою думку.

Немає нічого кращого, як очі, що спинилися на тобі з теплотою і увагою. Немає нічого гіршого, як порожні, байдужі очі, що дивляться і не бачать тебе.

А чи задумувались ви коли-небудь над виразом свого обличчя, очей? Коли розмовляєте з людиною, слухаєте її?

Часом буває, зустрінешся з людиною, а очі в неї так і випромінюють тепло, доброту. І здається, що сам прилучився до чогось світлого, доброго. І настрій стає кращим, і на душі радісніше. І самому хочеться зробити, сказати іншому щось добре.

Ну і, безперечно, навпаки... Бо ми всі тісно зв'язані одне з одним, і наш настрій передається іншим, як передається струм по електродротах.

А давайте придивимось, як ми, дорослі, вчителі, батьки, сусіди по будинку, розмовляємо з дітьми. Власне, як слухаємо їх.

Ось прибігло дитя з вулиці, воно десь впало, забруднилося, з кимось законфліктувало і зараз прагне пояснити батькам, як це трапилося, що воно, ну, зовсім невинне. І що ж, батьки вислухають уважно, заспокоять, розберуться? Буває. Але частіше нам ніколи слухати, розбиратися, швидше і зручніше нагримати, покарати – винне чи невинне – надалі знатиме. А воно не знатиме, воно тільки відчує себе приреченим: хіба доведеш щось дорослим, хіба важлива для них справедливість?

Певно, немає потреби розвивати цю думку далі. Певно, коли захочуть подумати, знайдуть свої помилки і вчитель, і батько, які не зуміли вслухатися в дитячі виправдання, побачити за ними дитяче горе, невміння захистити свою гідність, протистояти жорстокості. Скільки дитячих скалічених життів на совісті дорослої неуважливості, через невміння, а часом і просто небажання вслухатися, заглянути в дитячу душу, дзеркалом якої є дитячі очі. Мають бути. І це також залежить від нас, дорослих. Все на світі залежить від нас, за все ми несемо відповідальність, як не важко, це треба осягнути. І розумом, і серцем.

А починається все, в кожному разі дуже багато з того, чи вміємо ми вислухати навіть найменшу людину. Отже, мистецтво слухати, мистецтво почути, зрозуміти – воно також є, і ним потрібно оволодівати. Всім нам, тим, хто живе на планеті Земля, яка, до речі, також давно вже просить вислухати її.