Що скажуть люди...

Як хочеться вину, що душу ссе,

Звалить на когось!

Та даремні мислі.

Бо з тої миті, як на світ родився,

Я вже відповідаю в нім за все!

Борис Олійник

«Ми б і раді, але що скажуть про нас люди?». Такою несподіваною, хоч, коли по щирості, то не дуже й несподіваною була відповідь усіх тих, з ким нам доводилось розмовляти про форми гостювання. Ми висловлювали думку, що воно, гостювання, як і інші форми спілкування, цілком можливе і без алкогольних напоїв. Мали на увазі в тому числі і весілля, і зорини, і проводи в армію...

Це ж питання («а що люди скажуть?») задав вчитель, який готувався проводжати сина в армію.

Проводи відбулися. Відбулися без краплі спиртного і були вони якимись особливо теплими, ліричними. Старші говорили з молоддю про значення служби в армії для зміцнення обороноздатності країни, про обов'язок кожного молодого громадянина мати поряд з мирною професією і професію військову. Ветерани добре пам'ятають жорстоку дійсність. На війні гинули насамперед ті, хто не мав бойового досвіду, незагартовані фізично. І слухали, слухали молоді, і такі гарні, сповнені роздумів про життя, були в них очі.

А які очі були в тих, котрих (рідні батьки!) споїли на проводах, щедрою рукою наливаючи вино і горілку в їх склянки?

Вони ще вчора були дітьми, школярами. І в школі вчителі палко проповідували норми моралі, несумісні з пияцтвом, і організм їхній ще не встиг загартуватися, не навчився захищатись від шкідливих впливів. Які останні спогади винесли вони з батьківського дому, з свого села? П'яні теревені і п'яні сльози, головний біль і гірке похмілля. А може, і якийсь власний препоганий вчинок, якого ніколи б не допустив тверезим, злі слова, сказані дівчині, з котрою дружив з шкільної парти. А тепер вона побачила його в усій п'яній «красі» і заявила, що чекати – такого – не буде. І підтвердила це своїм першим і останнім листом, за яким в довгі дні солдатської служби вже нічого більше не буде. Хіба що батьки сповістять: одружилася з іншим. Boни, звісно, звинуватять дівчину, не подумають, що, влаштувавши щедре частування синові, насправді зруйнували чистий світ першого кохання.

Ось одна така мати, бідкаючись, говорить: «У нас з чоловіком не було ні весілля, ні проводів в армію. Жили по війні бідно. Тепер інший час. Хай хоч діти одержать те, чого ми не мали...»

Тут, думається, варто спинитись, нагадати напрочуд точні слова відомої актриси Алли Демидової: «Посилання на час... Чи не надто часто ми беремо його собі в адвокати?»

Актриса згадує як «в тяжкі воєнні роки, коли часом, крім зварених картопляних лушпайок, і на обід нічого не було, люди віддавали останній шматок тим, кому він був потрібніший. Найтяжчі часи не вбивають у справжній людині доброти і душевної щедрості, глибокої поваги до людей».

Як вірно сказано! І як образливо, що ми, забувши моральні уроки минулого, апелюємо до нього, коли хочемо виправдати свої егоїстичні вчинки, дрібненьку психологію отакого собі купчика, який може собі дозволити, ніби в цьому і полягає щедрість, влаштувати гульбище для рідного синка чи дочки, про яке колись і мріяти не могли.

Стривайте, але ж хіба про те (щоб споїти побільше людей!) ми, наші батьки тоді мріяли? Хіба це було смислом нашої боротьби за краще життя?

Розумно користуватися своїми можливостями, нагромадженим естетичним і етичним потенціалом, спрямувати їх у потрібне русло – хіба це не священний обов'язок старших перед молодшими?

Адже нерозвиненість високих потреб, невміння, а часом і небажання вчитися розумно задовольняти їх, знижують критерії вимогливості до себе і до оточення, спричиняють до бездумного, рослинного животіння, схильності до пияцтва, яке стало дуже серйозною проблемою в багатьох сім'ях.

«А починалося все, здається, з добрих намірів: поблажливо дозволеної під час випуску в школі чарчини вина, бучного повноліття, розтягнутого на кілька днів весілля», – це слова людини, трaгeдiя якої тепер вже непоправна.

Інший наш співрозмовник прагне продемонструвати свою незгоду ерудованістю: «Весілля без горілки і вина? Та ж навіть саме слово «весілля» походить від «веселитися!»

Можливо. Але ж хіба ми настільки зубожіли емоційно, що для того, щоб зрадіти щастю близьких людей чи друзів, нам обов'язково потрібен допінг? І хіба ми прийшли на весілля для того, щоб зіпсувати молодятам їх найщасливіший день п'яними натяками і вигуками?

Соціолог І.В.Бестужев-Лада вивів таку заповідь: «Розум людський – вершина сущого. Не дурмань його пияцтвом. Не зводь суєтою. Це – дикунство!»

Погодьтеся, заповідь дуже справедлива. Тож не треба посилатися на час.

Не принижуймо минулого – йому були властиві не тільки недостатність матеріальних благ, а й високість помислів.

Не ображаймо сьогоднішнього – у нас є все для того, щоб ми красиво справляли весілля й інші сімейні торжества. Ну, хто нам заважає?

І ще одне. Давайте глянемо на карту планети і позаздримо самі собі. Як нам пощастило!

Яка краса навколо нас! А хіба не радість для людини посадити дерево, вирощувати хліб, викохати квітку! Скажіть, ви бачили хоч одного п'яницю серед садівників?

Скільки є прекрасних справ, куди можна вкласти свій розум, серце, знайти в них насолоду, радість творення.

Але повернемось до початку нашої розмови. «І що ж сказали люди після ваших безалкогольних проводів?» – запитали вчителя. «Ви знаєте, сказали, що це чудово!» – відповів він.

Отже, не будемо боятись того, що скажуть люди. Частина (переконані, що таких буде більшість) зрадіє і підтримає, частина замислиться, а частина... їм дамо відсіч. Всі разом. Хай, зрештою, вони, а не ми, думають: «А що скажуть люди?»

Люди скажуть – спасибі. Бо:

«...Мало прожити життя, —

Треба життя зрозуміти», — писав Євген Плужник.