Наше духовне багатство

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про вас грядущі:

Їх на землі не було...

Василь Симоненко

Духовне багатство... Воно справді єдине, гідне людини. Бо морально-етичні норми, вироблені народом протягом віків, становлять його суть.

Ось чому дедалі більше уваги ми надаємо не тільки нагромадженню матеріальних благ, а й насамперед формуванню таких рис характеру особистості, які б сприяли її активній участі у будівництві життя. Тобто, ми говоримо про світогляд людини, її знання, переконання, ідейну стійкість, політичну і емоційну культуру. Вони по суті й становлять духовне багатство людини, а отже, і духовне багатство всього суспільства.

І тут ми переконуємось, що поряд із формуванням наукового світогляду, високої свідомості й активної життєвої позиції потрібно дбати і про формування таких потреб у людини, які б не ставали самоціллю, а були корисні й сім'ї, і суспільству, служили розвиткові й духовному збагаченню людини, а не перетворювали її у пасивного споживача. Щоб ці потреби, сформовані під впливом суспільства, спрямовували діяльність людини у русло добра.

Яку ж людину ми сьогодні називаємо духовно багатою? Насамперед ту, у якої широко розвинені духовні потреби у перетворюючій діяльності, у праці на благо Батьківщини, в здобутті політичних і економічних знань, прагненні до етичного і естетичного самоудосконалення, у спілкуванні з духовно багатими людьми.

Візьмемо працю. Ті, кому з дитинства прищеплена любов до неї, знаходять у праці, якою б не була професія людини, насолоду, праця становить зміст їхнього життя.

Виховуючи у молоді любов до праці як до головної потреби життя, потрібно пробуджувати у неї і потребу в пізнанні, здобутті знань. Адже не таємниця, що науково-технічний прогрес вносить такі зміни у виробництво, які вимагають все глибших і вищих знань у більшості професій.

Майбутнє будувати і жити в майбутньому – молодим. І вони повинні з честю скласти екзамен на зрілість, зуміти йти в ногу з науково-технічною революцією. І тут не може не турбувати байдужість окремої частини молоді до нагромадження знань, оволодіння потрібними країні професіями. Головне ж не тільки в тому, щоб одержати атестат чи диплом, а те, що за ними, які знання, погляди, прагнення стоять.

І сучасній молодій людині, яка не прагне знань, зростає не активним творцем благ, а їх споживачем, потрібно дати зрозуміти, що у неї відсутнє почуття достоїнства. До речі, достоїнство людини – це також її багатство.

Не повинно бути байдужим до цього і суспільство, воно має всіма засобами розвивати у молоді потребу в пізнанні світу.

Згадаймо думку В.О.Сухомлинського про те, що немає страшнішого горя, ніж те, коли молодій людині не хочеться знати. Саме на розвиток цьогo «хочу знати» перш за все має спрямовуватися тут виховна робота. І, треба відверто сказати, якщо подекуди в школах падає престиж освіти, то винні тут насамперед ті, хто не вміє пробудити у дітей зацікавленість знаннями або надає їм тільки утилітарного значення.

Таку ж потребу потрібно виховувати кожній людині в самоудосконаленні, в етичному і естетичному збагаченні особистості, розвитку естетичних смаків, етичної грамотності, оволодінні високою культурою почуттів. Бо, скажемо відверто, є ще серед нас багато людей, які дістали освіту, нібито вміють поводитись у товаристві, але душі мають холодні, байдужі до громадських справ і чужої біди, емоційно бідні. І дуже образливо чути, коли такі говорять про себе: «Я – сучасна, раціональна людина».

Не треба робити наклепу на сучасність. Науково-технічний прогрес вимагає глибоких знань, це так. Але коли ними володітимуть черстві, байдужі до потреб людства «раціоналісти», суспільство дуже багато втратить із своїх гуманістичних завоювань.

Саме тому в інституті народознавства України розробляється концепція, за якою нам надалі особливо серйозно потрібно працювати над формуванням естетико-морально-етичних засад. Щоб кожний громадяним розумів, чим він може прислужитися суспільству, і щоб суспільство, в свою чергу, забезпечувало людині можливісчть такої праці.

Йдеться про поглиблення гармсонізації відносин у виробничій, і не лише у виробничій, сфері.

Згоряють очі слів, згоряють слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово – наш народ, –

писав Микола Вінграновський.

Бо ж у любові до нашого слова, до України – також наше духовне багатство.

Духовне багатство людини саме в тому й полягає, що її серце відкрите добру, що ділами і помислами своїми вона служить його творенню.