Здрастуйте...

Вклонившись, ми мовили один одному,

Хоч були зовсім незнайомі:

– Здрастуйте!

Що особливе ми сказали один одному?

Просто «Здрастуйте!»

Чому ж на краплинку щастя стало більше в світі?

Чому ж на краплинку сонця стало більше в світі?

Чому ж на краплинку радісніше стало життя?

Володимир Солоухін

Ось такі чудові, щирі рядки написав поет Володимир Солоухін. І ми сьогодні хочемо також поговорити про це ласкаве слово – «Здрастуйте», привітання, яке має неабияке значення в нашому спілкуванні. Бо, власне, хіба не з слова «Здрастуйте» і починається наше вміння спілкуватися?

Вранці йдеш по вулиці, а зустрічний тобі вклонився і весело гукнув: «Здрастуйте». Прийшов на роботу, сам привітався лагідно: «Здрастуйте», тобі відповідають з доброю посмішкою: «Здрастуйте, здрастуйте». І навколо розливається доброзичливість. Хочеться працювати, зробити людям щось гарне, добре. А буває й інакше...

Буває. І саме це й свідчить про те, що розмова про вітання актуальна.

А зараз заглянемо в словники. «Здравствувати, значить бути живим і здоровим», – говориться в них.

Отже, сказати людині: «Здравствуйте», «здрастуйте» – означає побажати їй довго жити і бути здоровою. До речі, прощаючись, ми саме так і висловлюємось: «Будьте здорові».

Можна сміливо зробити висновок, що в давнину люди при зустрічі, вітаючись, зразу ж цим попереджали, що вони мають стосовно інших добрі наміри і бажають їм бути живими і здоровими, тобто здравствувати.

Зустрічаючись вранці, люди бажають один одному доброго ранку, вдень говорять – доброго дня, ввечері – доброго вечора. Як це прекрасно!

Вітаються всі, хіба що вже зовсім невихована людина може, не здоровкаючись, пройти повз іншу людину. Але як ми вітаємось? Часом здається, що шкодуємо хвилини свого дорогоцінного часу, буркнемо вкорочене і безграмотне «драстє», забувши додати ім'я і по батькові, посміхнутися, як і личить це робити, зичачи людині здраствувати. Скільки їх з'явилося, слів-замінників випробуваного віками привітання! Поблажливе – «привіт» від сучасних молодиків перекочувало до статечних людей, і саме тут звучить інколи просто зневажливо. Хоч щодо «привіту», то це дщеякою мірою справа смаку і моди, тому не будемо навколо нього сперечатися.

А ось щодо тону... Хіба не буває, що саме від того, як з вами привіталися, залежить настрій на весь день?

Пригляньтесь, як тепло, ввічливо вітаються з вами в селі старі люди. Зупиняться, знімуть капелюха чи вклоняться низенько. Для них це не формальність, яку треба відбути, а важливий акт зичення добра тобі, людині. І, говорячи своє «добридень вам», «здрастуй, дитино» – ота немолода жінка чи сивий дідусь справді щиро бажають вам всього доброго, вкладаючи в свої слова значно багатший зміст.

«Ніби кажуть не «здрастуйте», а «миру тобі, щастя тобі, людино», – читаю в листі знайомого. Чому в хлопця така асоціація? «Дивиться тобі старенька людина у вічі, і стільки в її погляді тепла, доброти, ніби ти не знайомий хлопчисько, а її надія, опора».

Що ж, справді і надія, і опора. Бо стара людина знає, що саме тобі продовжувати почате попередніми поколіннями, що від тебе залежить, чи ясно світитиме сонце на землі її онуків...

На жаль, особливо в містах, ми забуваємо цей гарний народний звичай – вітатися не поспіхом, а повагом, висловлюючи не лише словом, а й інтонацією, поглядом, всіма фібрами душі побажання людині здравствувати.

Бо ж буває, що звичайне «здрастуйте» обертається для людини неприємністю. Особливо уважними потрібно бути керівникам – до них придивляються, прислухаються люди. Отже, стежте за своїм тоном, вітаючись, дивіться людині у вічі, посміхніться їй, спитайте, як здоров'я її, членів її сім'ї, коли знаєте, що хтось прихворів.

Письменник Володимир Канторович з приємністю згадує зустріч в редакції з керівником полярної експедиції Отто Юлійовичем Шмідтом. Йому здавалось неймовірним, що Отто Юлійович в лічені дні, які залишились до виходу експедиції, знайшов час для роботи над Енциклопедією. Шмідт люб'язно привітався з кожним за руку, когось упізнав і сказав ввічливо, що цінить його співробітництво. На це він витратив не більше трьох хвилин, тому що не дозволив собі поспішати.

Уявляю, який вихор у подібних обставинах підняв би навколо себе невмілий керівник, – пише Канторович. І далі: ввійшла секретар, молода жінка. Отто Юлійович, який уже встиг сісти за стіл, знову підвівся, привітався з нею, поцікавився, як здоров'я, запитав, чи чекає на нього запрошений автор. Коли той зайшов, знову ж таки зустрів його на півдорозі, посадовив у крісло, сказав якусь ввічливу фразу. Словом, зроблено було все необхідне, щоб створити для розмови спокійну, дружню атмосферу.

Для чого переказуємо цю історію? Щоб застерегти тих, хто, поспішаючи (а в наш час хто не поспішає?), економить хвилину на вітанні, а втрачає значно більше – ту привабливу атмосферу, за якої краще і ефективніше вирішуються справи.

У нас уже склався ритуал – вітатися за руку з колегами по праці, знайомими. Нічого не маючи проти цього звичаю, все ж зауважимо, що коли вже ми його додержуємо, то маємо бути особливо уважними. Якщо знайомих людей багато (а саме так буває перед зборами, в фойє театру, Будинку культури), всім руку не потиснеш, то чи не краще обмежитися загальним вітанням? Щоб нікого не обминути.

Коли тиснемо руку людині, то треба, щоб цей потиск був у міру енергійний (не можна байдуже простягати руку, щоб її потиснули тобі), вітаючись, треба дивитися на людину, а не собі під ноги чи на тих, хто стоїть поруч. Це ображає людину, але передусім свідчить про нашу невихованість, а в даному випадку ще й демонстрацію її.

Вітання – це вияв поваги, а тому воно має відповідати і обставинам, і можливостям, вітання не повинно бути ні занадто голосним і емоційним, ні холодним і байдужим. Коли ми вітаємося із знайомими на вулиці, не треба привертати увагу всіх зустрічних, розмахувати руками, кидатися в обійми.

Хто вітається перший? Кажуть, – той, хто вихованіший. Елементарно ж – молодші зі старшими, чоловіки з жінками, той, хто йде повз людину, яка стоїть, той, хто заходить у приміщення. І завжди, в усіх випадках, – першими вітаються з дорослими діти.

Отже, вітатися треба вміти, вітання, як пароль, як пропуск на територію душі співрозмовника. Вітатися потрібно вчити малюків у дитсадку, в школі, пояснюючи їм значення цього звичаю в спілкуванні людей. Недаремно В.О.Сухомлинський проводив з дітьми бесіди, присвячені цим словам і почуттям, котрі по крупинці вкладав у них рід людський.

«Мені здається дуже важливим, – підкреслював він, – щоб це слово в устах дитини, образно кажучи, несло тонку музику людських почуттів, поривань, бажань, устремлінь. Тихим весняним ранком... ми приходимо в найкрасивіший куточок саду – я, вчитель, і мої вихованці. Одна з моїх сокровенних надій – це думка про те, що здивовані, захоплені красою, діти відчувають найтонші відтінки цього мудрого і красивого слова – «Здрастуйте».

Василь Олександрович вигадував і розповідав дітям прекрасні казки про чарівне «Здрастуйте», а ми, дорослі, батьки, вчителі, хіба не спроможні робити це? Дитина з перших своїх кроків повинна вміти вітатися, вкладаючи в слова «здрастуйте», «добридень», «добрий вечір вам» той зміст, який вони насправді несуть.

Здрастуйте ж, люди!

Доброго ранку, добридень вам!

Сьогодні, завтра і на все життя...