Мистецтво спілкування

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! —

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми.

Василь Симоненко.

Чи вміємо ми спілкуватися? – хто з вас і коли задавав собі таке запитання? Тим часом майже усе наше життя, крім годин сну, проходить у спілкуванні з людьми: в сім'ї, на роботі, в колі друзів, у громадських місцях. Це далеко не другорядна сторона соціального життя.

«Єдина справжня розкіш на світі – це розкіш людського спілкування» – любив повторювати французький льотчик Антуан Сент-Екзюпері, автор відомих у нашій країні книг «Планета людей", «Маленький принц», творів, які закликають людей до людяності, вчать вмінню спілкуватися, приносити один одному радість.

Що ж, спілкування, як стверджують психологи, та й самі ми в цьому переконані, – це всебічне задоволення потреб людини в людині.

Тобто, щасливими ми можемо відчувати себе тільки тоді, коли поруч із нами перебувають нам подібні. Люди. Ті, світогляд яких нам близький, поведінка яких нам імпонує, а погляд на життя, міжособистісні стосунки ми розділяємо і розуміємо.

Все це свідчить про те, що всім нам разом потрібно більше дбати про культуру спілкування. Дбати, починаючи з сім'ї, в якій народжується дитина, і до глибокої старості. Бо проблеми спілкування є повсюди – в сім'ї, школі, в трудовому колективі, в молодому, зрілому і пенсійному віці. І завжди, доки людина вступає в контакти з іншою людиною.

Маленькому громадянинові, який щойно з'явився на світ, уже необхідна посмішка інших, ласкаві дотики їхніх рук. Отже, потрібно, як тільки він починає щось розуміти, виховувати в ньому почуття: іншим так само вони потрібні – твоя усмішка, ласкаві дотики твоїх рук.

Найголовніше, що повинна осягти своїм розумом і серцем маленька людина, – потрібно не тільки брати від людей, а й віддавати їм. Що справжню насолоду від спілкування людина дістає лише тоді, коли сама виступає творцем краси і теплоти стосунків із людьми.

Вийдіть у двір і уважно придивіться, як спілкуються ваші і сусідські діти. І коли помітите найтонші симптоми егоїзму, зневажливого ставлення до менших, використання в стосунках з ними сили, неповаги до стареньких пенсіонерів, для яких світ часом звужується до території двору, бийте на сполох. Бийте сьогодні – завтра буде пізно.

Ми, дорослі, не повинні забувати про те, що культури спілкування наші діти вчаться у нас, інколи підсвідомо переймають форми ставлення в сім'ї до бабусі і дідуся, чоловіка – до дружини, батьків – до дітей, колег, сусідів. Все вони чують, все вони бачать, наші маленькі наступники і судді. І жорстоко потім доводиться розплачуватись за найменший прорахунок: образливе слово, неувагу, нетактовність, нечуйність. Тут система бумеранга діє бездоганно.

Отже, найкращий метод виховання культури спілкування в сім'ї – робити все для того, щоб воно було красивим, теплим, корисним.

Втім, це має бути правилом не лише для сім'ї, а й для школи, для колективу.

...Через кілька днів привітно розчиняться двері шкіл, профтехучилищ, технікумів, вузів. Яким урочистим, святковим, радісним буде цей день! На обличчях учителів, батьків, дітей сяятимуть радісні посмішки, все тонутиме в квітах, палких запевненнях, добрих побажаннях. Куди ж вони подінуться пізніше, коли почнуться робочі дні, – усмішки, доброта, доброзичливість? Хто підмінить вираз обличчя, тональність розмов? Чому навіть найдосвідченіші вчителі часом забувають, що малюкові так само, як свіже повітря, потрібні посмішка дорослих, власна впевненість у тому, що вони, вчителі, доброзичливі, справедливі, вірні слову?

Довір'я до дітей, воно ніколи нікому не завадило. Головне тільки, щоб дорослі при цьому не забували, що вони дорослі, а учні, це ті, кого вони зобов'язані виховати хорошими дорослими.

Тими, які прийдуть у трудовий колектив і творитимуть в ньому атмосферу – чи то довірливості і поважливості, чи індивідуалізму і чвар. А від того, яка атмосфера в колективі, залежить більше, ніж ми інколи гадаємо.

Наш настрій не тільки в робочі години, а й вдома; наші стосунки – не тільки з колегами, а й потім – з батьками, дітьми, дружинами; наше світосприйняття і взаєморозуміння з усіма, хто зустрічається на нашому життєвому шляху. Навіть випадково, в поїзді, на автобусній зупинці, на вузькій стежці.

Нехай підождуть невідкладні справи.

Я надивлюсь на сонце і на трави.

Наговорюся з добрими людьми.

Не час минає, а минаєм ми.

А ми минаєм... ми минаєм... так-то... – писала Ліна Костенко. Зворушливо і щиро.

Головне, що нам потрібно кожному для себе запам'ятати: життя вимагає таких форм спілкування людини з людиною, які б поєднували високу вимогливість з повагою до неї. доброзичливість, ввічливість, делікатність, вміння зрозуміти і поспівчувати, радіти і сприяти успіхам іншого, творити атмосферу морально-психологічного об'єднання, а не роз'єднання людей.

Отже, вміти спілкуватися не так уже й складно. Треба тільки захотіти...